Про що говорять дуже багато та вже давно. Нажаль, прогресивна робота у цьому напряму майже не відбувається, незважаючи на визначення обох речей пріоритетними на рівні урядової Концепції розвитку газовидобувної галузі та проекту Енергетичної стратегії України.
Постанова, яка регламентує порядок надання спецдозволів, за шість років змінювалася 12 разів. Поміж тим, процедура не стала набагато дієвішою, а по факту, всім займається сам надрокористувач - від пошуку ділянки до її винесення на аукціон. Місцеві рада замість того щоб погоджувати нові об’єкти для розробки надр загальнодержавного значення – створюючи робочі місця та сприяючи самозабезпеченню всієї України власним газом - відмовляють заявникам, саботуючи та блокуючи розвиток усієї галузі.
Геологічна інформація, яка у всьому світі відкрита та прозоро пропонується інвесторам для того щоб вони повірили у потенціал надр та взяли на себе ризики з їх розробки, вклавши туди кошти, є важко доступною в Україні та надається вибірково у вигляді папірових звітів (! - куди там iCloud технології). Аргумент, що ця геоінформація є надбанням наших батьків та потребує компенсації понесених історичних витрат є справжнім популізмом, адже її сміливо можна віднести на статтю втрат, якщо з цих надр не почнуть видобувати вуглеводні, з яких сплачуватимуться податки до державного бюджету.
Крім того, геолого-економічні звіти в часи СРСР відправляли надрокористувачем за трьома адресами – власний офіс, Київ та Москва. Тобто вся ця українська геологічна інформація є у розпорядженні головного опонента енергетичної безпеки України, а урядовці досі повторюють мантру, що звіти 50-80-х років ХХ ст є безцінні… так де ж іноземні інвестори?
Детальніше в колонці Романа Опімаха для Економічної Правди: http://www.epravda.com.ua/columns/2017/08/7/627785/